Ноя
10

Безымянный 23675




  • ВЯЗАНКА АНАТОМІЧНИХ МІНІАТЮР

  • «A l.»


  • Привіт всім. Зайшов от сьогодні в нет. Дивлюся, а мій ЖЖ вже геть заіржавів, але то нічого дивного бо в нет я заходжу раз на тиждень і нічого мудрого там зхробити не встигаю. От навіть в ЖЖ зайшов не з першого разу. Так що хочу попросити вибачення за то що буваю тут рідко. Але коль я вже тут то закину якісь свої ще творчості. Читайте на здоровля.

    В лікарні.
    Мирон повільно пройшовся коридором лікарні і без особливих проблем знайшов восьмий кабінет. В кабінеті стояв стіл, а за столом сидів лікар. Він читав газету і навіть не дивився на свого відвідувача. Мирон трохи розгубився і стояв мовчки біля дверей. Врешті лікар не відкладаючи газети запитально глянув на Мирона. Той від розгублення не відразу зрозумів лікаря і продовжував мовчати.
    - Слухаю вас, - сказав нарешті лікар.
    - Вибачте, а це тут б’ють? – запитав схвильовано Мирон
    - Ні, ви помилилися. Б’ють у сусідньому кабінеті.
    Мирон вибачився і вийшов в коридор. Він витер хустинкою спітніле чоло і зайшов в сусідній кабінет. Всередині стояв такий же стіл як у попередньому кабінеті, а за тим столом сидів такий же лікар і читав ту саму газету. Він теж не помічав Мирона.
    - Вибачте, а це тут б’ють? - запитав Мирон
    - Тут. Направлення маєте?
    - Маю, - сказав Мирон і почав ритися в кишенях.
    Поки він це робив лікар повільно підвівся, підійшов до шафи і витягнув пару новеньких червоних боксерських рукавиць. Він дуже швидко і легко вдів їх і став чекати поки його розгублений пацієнт знайде направлення. Врешті Мирон витягнув пом’ятий папірець і простягнув його лікареві.
    - Покладіть будь ласка на стіл, - попросив лікар
    Мирон чемно поставив направлення на стіл і сів на кушетку, куди вказав рукавицею лікар.
    - Ну що ж, почнемо? – перепитав бадьоро лікар
    - Ага, - боязко кивнув Мирон
    Лікар підійшов, замахнувся і з цілої сили вдарив Мирона під праве око.
    - Дякую, - сказав Мирон тримаючись за око, яке швидко синіло
    - Нема за що. Якщо треба буде, приходьте ще.
    Мирон ще раз подякував, а лікар зняв рукавиці, сів за стіл і продовжував читати свою газету.
    Вже при виході з лікарні Мирон глянув в дзеркало і побачив під правим оком здоровенний синяк. На душі в нього раптом стало дуже легко, ніби він скинув з себе якийсь невидимий тягар.

    Міженець 26.08.2009

    Випадок в маршрутці.

    Василь їхав в набитій маршрутці і тихо злився на людей, які притискали його з усіх боків. Раптом з найближчого крісла підвівся пузатий дядько і попрямував до виходу.
    - Сідай, - великодушно сказав він до Василя
    - Ні, дякую, - засоромився Василь
    - Сідай, сідай, - не вгавав пузатий дядько
    - Та ні, не хочу, - відмовлявся Василь
    - Та йди сідай!
    - Ой, та ні, в мене нога хвора.
    - Я не хочу нічого слухати. Сідай.
    З цими словами пузатий дядько схопив Василя міцною рукою і посалив на крісло. При цьому в Василевій нозі почувся страшний хрускіт і тріск. Василь закричав так несамовито голосно, що маршрутка навіть зупинилася.
    - Що трапилося? – злякався пузатий дядько
    - Я ж говорив, що в мене нога хвора! – крикнув Василь
    - Але я ж… - розгублено почав пузатий дядько
    - Я ж, я ж, - перекривив його роздратований Василь.
    Він підняв з землі свою праву ногу, яка відірвалася десь на рівні коліна і на лівій нозі вискочив з маршрутки. Більше жоден з пасажири а особливо схвильований пузатий дядько його не бачили.

    Львів 10.12.2009

    Слово.

    Зазвичай вона приходила через старі закриті двері і довго роздивлялася по кімнаті. Оглянувши її вона повільно виходила і гуляла по всьому дому. В цей час Степан йшов на кухню і накривав стіл на дві персони тобто робив дві чашки міцної кави з горіховим смаком. Та дівчина приходила до Степана регулярно – що третій день десь коло години сьомої вечора і скільки б вона не приходила вона кожен раз повільно і тихенько гуляла по хаті уважно розглядаючи найменші дрібниці. Увесь цей час Степан сидів на кухні і хвилювався, що кава стигне і гостя буде пити її недостатньо гарячою, а на думку Степана недостатньо гаряча кава була несмачною. Проте гості це не мішало, принаймні Степан так розумів. Після екскурсії домом дівчина з старих закритих дверей тихенько виходила в коридор, стояла мовчки і лише краєчком ока, що було видно з-за прочинених в кухню дверей позирала на Степана. Вона не наважувалася зайти в кухню. Тоді Степан кликав її мовчки, жестом, до себе і гостя соромлячись заходила. Скільки вже раз вона туди не заходила вона все одно соромилася. От так вони сідали за стіл і пили каву з горіховим смаком мовчки споглядаючи один одного.
    Але сьогодні Степан дуже хотів заговорити. Він з самого ранку знав, що буде мав гостю і в думках приготувався до зустрічі, але цілий день йому кортіло з нею поговорити. Дівчина з старих закритих дверей ніби вгадала це, зачерпнула кави і привітно усміхнулася.
    - Як ти називаєшся? – спитав несміливо Степан
    - Тобі я не скажу.
    - Чому
    - То не важливо
    - Чому ти приходиш до мене?
    - Щоб на тебе подивитися.
    - Але ти ж на мене майже не дивишся ніколи
    - Не важливо цілий час дивитися на тебе. Я й так тебе бачу.
    - Я завжди боявся заговорити…
    - Даремно. Хоча… - вона задумалася
    - Добра кава?
    - Вистигла, але то моя вина.
    - То ти не скажеш мені свого імені?
    - Ні.
    - Чому?
    - Так легше.
    - Ти ще прийдеш?
    - Ти ставиш дуже багато запитань. Навіщо?
    - Просто. Раз вже заговорили…
    - Не треба було. Так було цікавіше.
    - Тобі легше буде якщо ми помовчимо?
    - Якщо хочеш, можеш говорити.
    - Я тебе вже десь бачив
    - Де?
    - Не пам’ятаю. Десь в місті.
    - Сумніваюся.
    - Ти не любиш говорити?
    - Скоріше люблю мовчати. Я закурю, можна?
    - Кури… Можна й мені одну?
    - Тобі не можна. Хвилюєшся?
    - Трохи.
    - Дарма. Тут нічого страшного нема.
    - Знаю, але все одно хвилююся.
    - Скажи якесь слово?
    - Навіщо?
    - Скажи.
    - Пилка.
    - Чому пилка?
    - Так спало на думку. А що?
    - Ні нічого.
    - А тепер ти скажи.
    - Вівчарка
    - Вівчарка?
    - Теж спало на думку. Я дуже люблю цю гру.
    - Пограємо ще?
    - Ні. Ти знаєш, нам не треба було говорити.
    - Чому.
    - Я ж казала. Так було легше.
    - Мені в принципі і зараз не важко. Я й хвилюватися перестав.
    - Молодець.
    - Може ще кави.
    - Не треба. Мені вже пора.
    - Гаразд.
    Вона зазвичай виходила так само тихо як і заходила. Обережно ставила пусте горнятко на стіл і йшла до старих зачинених дверей. Перед входом в кімнату де спав Степан вона зупинялася і якийсь час вивчала вікно,що прямує в сад за будинком. За весь той час Степан помітив, що вона вивчала не стільки гарний сад за вікном скільки саме вікно, а особливо скло. Після цього вона заходила в старі двері і акуратно причиняла їх за собою. Кілька раз Степан пробував їх відкрити, але марно.
    Один день вона пропустила і прийшла аж через раз. Степан чекав. Вона як зазвичай стала роздивлятися по кімнаті.
    - Поговоримо знову? – перервав Степан її ритуал
    - Навіщо ти так?
    - Що?
    - Ти мене налякав.
    - Вибач.
    - Тоді коли ми почали говорити ти сказав «пилка»…
    - І що?
    - Недобре воно якесь слово: «пилка»…
    - Я ж так, не думаючи.
    - Я розумію. Ти не винуватий. Але то мені не дає спокою. То слово.
    - «Пилка»?
    - Так.
    Степан на хвильку замовк. Він не знав що говорити.
    - Чому ти не говориш?
    - Не знаю що сказати.
    - А якщо знав би, то говорив?
    - Ну, в принципі, так.
    Степан знову замовк. Але тепер він активно думав. Це було дуже помітно.
    - Я тебе здається зрозумів, - сказав він
    - Продовжуй…
    - Ти не знаєш що сказати тому і не говориш.
    - Та хіба це важливо?
    - Для мене важливо, ми все-таки почали говорити.
    - Я вже казала. То була погана ідея.
    - Чому.
    - Не знаю. Слухай, я ніяк не можу перестати думати за «пилку».
    - Та облиш ти її. То тільки слово.
    - Ні, за словом мусить щось стояти. А найстрашніше, що ти сказав то слово. Воно пішло з твоєї голови, хоч і несвідомо.
    - І що?
    - Не знаю. Тільки я відчуваю щось погане.
    - Де?
    - Тут, близько.
    - То можу бути я?
    - Ні то не ти.
    Тут з коридору долинули кроки і в кімнату зайшов інший Степан. То був той самий Степан який стояв з нею, з тою дівчино, яка приходила через закриті двері. В руках в цього Степана була пилка. Він зупинився в дверях і мовчки дивився в кімнату.
    - Сталося, - сказала вона
    - То я! – здивувався Степан.
    - То не ти. То якраз і є твоя пилка.
    - Але як це так?
    - То через мене. Твоє слово ожило.
    - Чому він на нас так дивиться?..
    Другий Степан підійшов ближче, замахнувся пилкою і вдарив дівчину. За мить він зник, а вона впала на підлогу.
    - Так і мало бути,- сказала вона
    - Я тебе вбив! – вигукнув злякано Степан
    Він побачив як її тіло повільно зникає.
    - Не ти. І не я тебе вб’ю. – сказала вона востаннє.
    - Що?..
    Степан почув за спиною присутність чогось лютого. Він повільно повернувся і побачив іншу, таку саму дівчину біля якої стояла вівчарка і люто гарчала.
    - Вона сказала «вівчарка», - промовив сам до себе Степан.
    - Фас!..
    Останній раз вони зустрілися в чиємусь сні. Була велика метушня, розорене місто і юрби панікуючи людей. Степан, за сценарієм сплячої людини біг через центр в пошуках схованки. Раптом він побачив її. Вона теж бігла, але в протилежному напрямку. Вона впізнала його перша.
    - Привіт Степан.
    - Привіт.
    - Не дуже тебе пес покусав?
    - Та ніби ні, не дуже. А тебе не дуже пилка порізала?
    - Та ні, зовсім.
    - Ну тоді все, я побіг.
    - Бувай…

    Міженець 29.06 – 20.07 2008.



















































































































































  • ВЯЗАНКА АНАТОМІЧНИХ МІНІАТЮР

  • «A l.»



  • Социальные сети

    Рубрики

    Последние записи