Ноя
10

Безымянный 26851




  • Наснилось сьогодні…

  • про красу і ідеалів


  • Ілюзії
    Колони збиралися на Хрещатику. Люд почав сходитися задовго до призначеної організаторами години виходу, тому вже десь між 11 і 12 ранку центральна вулиця міста була життєрадісно помаранчевою. Що одразу ж кинулося в очі – це непідробне почуття свята. Перехожі посміхаються один одному, деякі навіть зупиняються, щоб привітати однодумців з вірним, на їх думку, вибором.
    Приїжджі збираються під табличками з назвами їх області, міста, містечка. Потрапляють навіть назви, про які не можеш зразу згадати, в якій частини України знаходяться ці населені пункти.
    На кожному перехресті дівчатка та юнаки у синіх фірмових куртках пригощають бажаючих і просто перехожих льодяниками "Smint". От і чудово: ніхто не зможе заявити, що проющінківська колона була чорноротою. Кожен лозунг супроводжуватиме приємний м’ятно-абрикосовий аромат халявних цукерок. Жодного лозунгу без Smint"!
    Люди все підходять і підходять. Трошки дивує, чому в 12 ранку у вихідний день на Хрещатику все-ще не перекрито дорожній рух. Проте машин не багато, водії, мабуть, самі здивовані несподіваними поблажками. Майже самотньо по цетральній вулиці повзе великий білий автобус, обвішаний динаміками і прикрашений написом "Я – ЗА ЯНУКОВИЧА". З динаміків гучно лунає пісенька про кандидата, перероблена із саундтреку до відомого радянського фільму "Москва слезам не верит". Доброзичливі посмішки демонстрантів переростають у сміх над неліпою ситуацією. Проте дехто з перехожих чітко усвідомлює недвозначність цієї неліпості і завмирає посеред вулиці з високо піднятою рукою з непристойним жестом у напрямку автобусу з його несуразним написом і музикою.
    Люд зібрався найрізноманітніший. Неформальна молодь, з ніг до голови обв’язана помаранчевими стрічками, літні люди середнього достатку і інтелігентного вигляду, молодики у шкірянках, коротко стрижені і з цигарками в зубах, респектабельні чоловіки в довгих кашемірових пальто, дідусі з сивими довгими вусами і повні рум’яні бабульки, що зазвичай торгують пиріжками коло метро. Найбільше, мабуть, вразив вже літній дядечко, що незважаючи на хвору ногу йшов у колоні. Шкутильгав страшенно, але йшов. З серйозним таким обличчям і ні з ким не розмовляв про мотиви, які його сюди привели.
    Колони рушають. Місця для всіх бажаючих трохи замало, доводиться стояти близько один до одного, як у метро, коли година пік уже пройшла, але її відголоски ще не дозволяють почуватися вільно і спокійно ходити по вагонах газетярам. Власне, через таку кількість люду мимохіть підслуховуєш, кого що сюди привело. Одна жінка заявляє, що нарешті народ підняв голову і тепер важливо її не опускати. Інша пояснює сусідці по колоні, що от її син у разі перемоги провладного кандидата збирається покинути Україну і шукати кращого життя на чужині. Саме тому вона йде зараз тут, щоб специфічна національна манера вести внутрішню політику не розбила її родини. Невідомо, чи був поруч з цією жінкою її син і чи взагалі він підозрює про мотиви вчинку його матері...
    Демонтранти скандують спочатку просто прізвище обраного ними кандидата у президенти та усілякі милі серцю епітети про рідну країну - неподільна, вільна, - згадують також про вільний сильний і єдиний її народ. Потім приближаються до будівель Кабінету Міністрів і Верховної Ради...
    Дивні все-таки асоціації з владними структурами склалися у людей у цій країні. Щойно на горизонті виник кабмін – зразу ж почали кричати про осіб, які вчинили кримінально карні діяння та про їх місце у суспільстві.
    Вздовж владних будівель стояли їх вірні охоронці у сіренькій формі і з відсутнім виразом обличчя дивилися на колону. Так гордо і нерухомо вони не стоять навіть у найбільші свята держави, навіть супроводжуючи поглядом найважливіші політичні кортежі. От тільки фотографуватися на пам’ять чомусь не захотіли, а шкода. Монументальний вийшов би кадр...
    Ніхто не буянив і не був п’яний, щонайменше у 2\3 колони, яка пішла по Грушевського. Довелося підслухати розмову двох студентів: "Пивка так хочеться, а не можеться..." "Ні-ні, до кінця мітингу не можна, бо потім ще на всіх каналах кричатимуть, що п’яні демонстранти самі не відали, що чинили і куди і навіщо поприходили!"
    Дійшли до площі Лесі Українки, місця на якій вже не знайшлося. Довелося стояти посеред перехрестя. Люди стали так, щоб не заважати один одному і стояли тихенько до закінчення промови. Слухали уважно і спокійно, нічого не кричали. Не бродили площею (хоча цього і не можна було б зродити через величезну кількість людей) і не бігали навколо діти. Організатори акції вистроїли живу огорожу навколо газонів під ЦВК, щоб їх не потоптали демонстранти, яким не вистачило місця на тротуарі. Все відбулося настільки свідомо, що навіть не вірилося. Проте, наполегливе щипання самого себе не розвіяло ілюзорної картинки. Все-таки це була нова і незвична реальність, а не намальована ідеальна мрія демократа-шизофреніка.
    Пройшло трохи часу. Зовсім небагато, навіть доба не минула. Демонстранти щасливо і спокійно розійшлися і раптом виявилося, що все навколо таки було ілюзією. Власне, ні, не раптово. З самого початку акції гризла думка про те, як ЦЕ опишуть, що скажуть, а чого ні.
    Яким все-таки сильним було навіювання серед демонстрантів. Їм, бідолахам, здавалося, що їх не менше сотні тисяч, їм здавалося, що вони стеклися до столиці з усіх куточків України заради цього проходу. Їм здавалося, що вони йдуть свідомо радісно і культурно, що вони нарешті діють за всіма правилами демократичного громадянського суспільства. А насправді...
    13 тисяч прихильників кандидата у президенти від опозиції зібралися в суботу, 23 жовтня, на Хрещатику і пройшлися звідти до ЦВК. По дорозі вони перекрили одну полосу проїжджої частини, хоча така нечисленна демонстрація чудово помістилася б і на тротуарі. Вже на площі Лсі Українки учасники демонстрації "жалюгідною купкою" притулилися до стін величної і непохитної ЦВК, покидали у неї камінням, димовухами та іншими підручними засобами, влаштували бійку з нейтрально налаштованими людьми, повертаючись з мітингу збили автомобіль народного депутата, а на завершення – накоїли побиттів і тілесних ушкоджень мирному населенню аж на 2 кримінальні справи. І це все – агресивно налаштовані 13 тисяч чоловік.
    А така гарна і переконлива була ілюзія. Навіть зараз, кілька днів потому, спогади дуже живі і переконливі. Ми разом, нас багато, ми різні, але мета у нас одна...Яка ж ілюзія трапиться з нами 31 жовтня? Чого чекати і що робити, щоб зранку не прокинутися з важким пекучим відчуттям того, що все було не так, як розповідає приваблива ведуча якогось із всеукраїнських каналів? Як не вдатися до відчаю?
    Питання ж не в тому, що народ не може висловити свою волю. Питання в тому, як не дати народу повірити, що його волевиявлення йому наснилося?


















  • Наснилось сьогодні…

  • про красу і ідеалів



  • Социальные сети

    Рубрики

    Последние записи