Ноя
11

Безымянный 47858




  • Без_назви…

  • Безымянный 23675


  • Ірванець казав, у відповідь на моє питання "а який він є?", що більшість часу він є самотнім. Це ще з СУПу. До речі, треба буде погуглити статті в інтернеті статті про цьогорічне чудо) Але я не про те. Я про те, яким ж є сенс існування, якщо він, одружений вже, якщо не помиляюсь, 19 років, працюючий в тому руслі (чи руслах), які для нього є найкращими, все одно більшість часу залишається самотнім?.. Зал не очікував такої відповіді, як і я, і було трохи паскудно почути не дуже веселу відповідь від такого "клоуна", яким він себе видавав на сцені. Чи ж не виходить, що всі клоуни, які є в житті, всередині є протилежними? Треба буде вивчити це питання...
    Колись я почав вірш, простуючи містом: "всі ми самотні. персональні безодні. з'їдають" і він лежав в мене ще дуже довго, доки я його не закінчив на третій Духовці під виступ Chess. Але він вийшов уривчастим, дивним, не таким, яким повинен був вийти: меланхолійним та сумним. Самотність - річ персональна, як не крути, та чомусь не часто поєднуються дві самотності. А скільки ще таких є, а? Скільки мільярдів? Інколи страшно про це думати. Та неможливо допомогти всім, це мабуть, як пазлики з кількох картинок, які можуть скластися, а можуть й ні. Треба хоча б вирішити власне "питання" самотності, а потім вирішувати це питання в інших :)
    Минулими вихідними прочитав 250 сторінок роману Ремарка "Возлюби ближнего своего". Читав запоєм з вечора суботи і всю неділю, дочитував на тижні, а сьогодні завершив. Там було дві основних сюжетних лінії, в одній з яких фігурував Штайнер та Марі, чоловік та дружина, яких розлучила фашистська партія і він був вимушений виїхати закордон та виживати. Вони не бачилися дуже багато часу і коли автор по ходу книги просто почав розповідати про їхні взаємини та їхню історію, то з першим подихом стало зрозуміло, що це саме те, що не є "кохання". Я не знаю як це тут можна передати, а тим більше як це передав Ремарк у своєму творі, але це було просто прекрасно. Коли прагматична та дуже практична людина, яка любить іронізувати й у цій іронії добре видніється філософствування, майже сліпо йде на свою смерть, їдучи до своєї дружини в Німеччину, яка лежить в лікарні та доживає свої останні дні через рак, то це не є дурість, це є саме те... Можливо з-під моїх пальців це звучить і дещо попсово та я не можу краще...
    Його ловлять в тій лікарні есесівці. Але його дружина була ще жива. І він випрошує в них час, щоб побути ще з нею за імена людей, які колись протистояли нацистам. Коли ж вона помирає, він, повністю спустошений, виходить з палати і його забирають есесівці разом зі старим вогором, який так і облизував зуби, передчуваючи муки Штайнера.
    "Якщо помре вона, то помру й я." - казав Штайнер Керну - ще одному головному герою роману, правда тоді ще в переносному значенні. Так і сталося - Людвіг Штайнер пихнув свого ворога у відчинене вікно й разом з ним вистрибнув у безвість з п'ятого поверху... Це був просто емоційний капець... Щоб зрозуміти, краще прочитайте...
    А взагалі, підсумовуючи літературну тему цього посту, то хочеться сказати такі слова "СУП без соли - не рыба не мясо")))))
    П.С. Ще б кардіологи не виявили проблем з серцем, (це ще не остаточно, в понеділок буду робити УЗІ серця в міській лікарні, там і буде видно). Згадується вислів моєї нової викладачки з психології "Якщо одна людина не може вбити іншу, вона починає вбивати сама себе". Так що не треба нікого ненавидіти, краще просто любити) Та то вже таке)








  • Без_назви…

  • Безымянный 23675



  • Социальные сети

    Рубрики

    Последние записи