Ноя
10

Дім на горі




  • Безымянный 6685

  • Все 10 заповедей знают менее 2% россиян


  • Перечитала нещодавно “Дім на горі” Валерія Шевчука, який свого часу довелося подужати у курсі української літератури.

    Цей роман написаний протягом майже двадцяти років, і якість тексту іноді дійсно вражає. Роскішна мова, хоча і з вкропленнями чогось полонізованого -- наче бальзам моїй маніячній душі. “Дім на горі” -- ледь не перша книга, де дійсно цікаво читати "широкоформатні" описи природи, де зображувана картинка настільки чітко встає перед очима, що іноді хочеться покинути геть усе і малювати, малювати, малювати...

    Звичне тло села і людей, але погляд крізь химерну призму дозволяє і в таких умовах абстрагуватися від буденності. Кожна звичайна подія набуває містичного сенсу, кожне слово повниться потаємним значенням. Жодного штампу, жодного шаблону, жодного повтору сюжету. Жодного слова про комунізм, хоча й писалося у 60-80 рр.

    Роман “Дім на горі” відносять до химерної прози, і справді, містикою він начинений під зав'язку. Справжнісінький магічний реалізм, Я б сказала навіть більше... Словом, не очікувала зустріти таке на радянських теренах. Щиро раджу долучитися усім, хто любить оповіді з елементами українського фольку (перелесники, відьми, русалки, домовики, сімейні легенди та прокляття etc), хто може перечитувати по кілька разів один і той самий абзац, просто тому що від такої мови можна зомліти, хто не любить чітко і однозначно трактовані закінчення твору, та і просто -- усім.


    Частина перша. Розділ “Дім на горі”

    Лежала тут-таки, неподалець од хвіртки, у зімнутому й потолоченому бур'яні, зімнута й потолочена сама, лежала, розкинувши ноги, в порваній одежі, закривавлена і знищена. Сперлась шиєю об паркан і тихо плакала — спливали і спливали по її щоках сльози. Місяць лискуче грав у тих патьоках так само, як грав він на величезній росі, що розсипалася навдокіл від її плачу, — великі сльози лила вона на землю, бо мала за чим жалкувати. Так жалкують зламаний колос і зірваний листок, розтоптана квітка і здичавілий мак, так жаліє ніч, коли вбиває її ранок, і день, коли заливається кров'ю від вечора. Червона кров пливла у цей вечір, сльози також вигравали рубіновими вилисками, вся роса відсвічувала червоним — така вже видалася для неї ніч.

    ***

    Синя дорога текла й текла в просторінь. Ішли по ній невиразні, наче в туман закутані, тіні; довкола, як зорі, пливали людські лиця, а попереду ясніло, випромінюючи гостре світло, велике прозоре тіло. До нього й простували всі ті тіні, що їх побачила Галя, летів туди й великий сірий птах у сірому костюмі, лакованих туфлях і в солом'яному капелюсі. Галя мовчки благословила їх і мала на те право, адже матір'ю вона ставала, творителькою життя і його охоронницею.

    Частина друга. Новелла “Відьма”

    Князь, здається, довго пам'ятатиме той момент, коли пан Твардовський привіз йому Меланку. Бо коли вона ступила до нього у двір, він аж закляк на ганку — на нього зоріли темні, морочні очі й біля них зарубеніли чудові вуста. Волосся розсипалося по плечах, хоч за мить побачив, що воно заплетене; вся її постать наче виринула з-під землі. Меланка всміхнулася, і князь раптом відчув, що всі його роки змиваються з нього, як пісок, що він і досі молодий та моторний, а над його головою — дивне небо, чудове сонце й палахкотющі срібні хмари. Його обплутувало недовідомим чаром, а може, це від того, що дівчина невідривне на нього дивилася.

    ***

    Але прийшов мент, якого вона не сподівалася. Одного вечора, коли покликав її вічний княженко-місяць, вона не почула за собою кроків. Довго йшла, весь час озираючись, але довкола стигла пустка, і все під місяцем поперетворювалось у руїни. Наче потрощені фортеці, витиналися дерева; мов розриті вали, тяглися кущі, і вона опинилася раптом віч-на-віч з місяцем, із сухим шелестом кажанячих крил і з тужливими та розпачливими гуками пугача, їй здалося, що тут, у цій дивній ночі, коли втратила власну тінь, вона руйнується, як і все навколо, розпадається й перестає існувати.

    Частина друга. Новелла “Свічення”

    Місячне сяйво ворушилося на дорогах, спліталось у коронах дерев, ковзалось по солом'яних стріхах; розквітали нічні квіти й запаморочливо пахли. Дихала втомлена земля, сухий вітер ходив, наче парубок, порожніми вулицями й обтрушував стиглі сади. Текла волога від рік, і плескав там весельцем рибалка. Чорний пес біг і біг, висолопивши язика, й поблискував очима; вітер-парубок зіскочив раптом з гілляки прирічкового дерева, вдарив навприсяди і до смерті зачарував великооку й геть-но недосвідчену русалку. Звідти, звідкіля почав свій біг чорний лахман, позіхнула вже холоднорота Зневажниця квітів, і це осіннє дихання відчув на собі перш за все наймит, якого не брав сьогодні сон і який сидів просто неба, схиливши на руки голову.



  • Безымянный 6685

  • Все 10 заповедей знают менее 2% россиян



  • Социальные сети

    Рубрики

    Последние записи