Ноя
11

Мiсто жахiв




  • Наснилось сьогодні…

  • Євпаторійська прогулянка (багато літер)


  • Місто жахів - це місто де я мешкаю. Я не можу зрозуміти, коли воно перетворилось на це огідне створіння. Але, нічого не залишилось від того славетного міста, де мені пощастило народитись. Чи треба говорити про те, що змінився й світ у якому ми усі мешкаємо? Мабуть усі відчули зміни, але, воні не суттеві, бо ми їх не бачимо очима, а бачимо те, що відбувається біля нас.
    Наше місто було полонене армією тварин з пітьми столітть. Вони без запрошення, без якого-небудь попереждення прийшли до міста й розповсюдились тут. Ніхто не може щось змінити, виправите це. Ми стали заручниками їх ідей, їх марнотратства, їх надій, які не відбулися. Вони живуть серед нас, як ми, бо дуже тяжко відрізнити від чоловічого роду. Але, в нас є хоч якась крапля чутливості, а вони не мають нічого, окрім люті, ненависті, зради, образи. Вони стають на шляху у кожного з нас і ми, при цьому відступаємо далі. Туди, где нас спіткає ганьба за те, що ми налякані ними.
    Ми, як завжди, були настільки необачними та байдужими до усього, що наше місто захопили відьми, чорти, привиди, мерці, чаклуни, зомбі, вампіри та вовкулаки. Вони разривають це місто між собою за владу, а ми, як і раніше, стоїмо  окремо, спостерігаючи за тим, що буде далі. Наші очі стають як скло, або відзеркалюють те, що відбувається. Наш мозок не розуміє цього, бо він порожній, бо для нього не існує сенсу в усьому цьому безладді.
    - Я не можу ризикувати, - скаже хтось, коли його спитають та знайде для себе мільйон причин для того, щоб відцуратися від боротьби за місто. А той, хто знайде, його поглине уся ця темрява і його серце стане прозорим, бо його вже не буде існувати, воно зостанеться лише на малюнках та фотознімках. Й наша душа більш не буде належати нам, тому що ми станемо заручниками тих, кого ми впускаємо в наше життя з екранів телевізорів. І вони  міцно будуть тримати нас в своїх обіймах, та пити нашу енергію крізь наши очі, вуха та рти. А ми, при цьому будемо вважати, що так і треба.
    Ми, навпаки, такі гарні й розумні, що не можемо нічого вдіяти з тим, що нами керують. Нам це здається якоюсь забавою, якоюсь нейсдісненною мрією, так й виходить. Нас продовжують дурити, нам продовжують обіцяти, що це місто засвітится, як Полярна зірка. Що наше місто буде, як Сонце. І ми віримо в це, бо не бажаємо відчувати серцем, тому що наш мозок вже скерований на цих потвор, яких ми називаємо - людьми, які нас виведуть з цієї ситуації. Як ми помиляємось в цьому та багатьох дрібницях, які здаються нам такими не важливими.
    Я існую у іншому просторі, вимірі, часі. Я досі не можу зрозуміти, чому усі такі легковажні, такі піддані простим словам, які ми бачимо на плакатах та чуємо з вуст якихось людей? Мабуть, я геть старий, щоб розуміти багато речей. Тому, моє місто - це місто жахів, де немає справедливості, немає спокою моєму серцю, немає місця для щирості. Ми завжди комусь брешемо, щось вигадуємо, бо налякані тим, що зробили помилку. Але, це так природньо, бо, ми - люди.
    Я не можу пригадати ту мить, коли я став дорослим, те відчуття гордощів, те емоційне поглиблення моєї сутністі. Але потім, я став розуміти багато речей, котрі йдосі не дають мені спокою, не дають мені засинати, або висипатись як слід. Я зостаюсь на роздоріжжі, хоча це мене не лякає. Це надихає мене, що не зовсім усе втрачено, що є якась надія на життя, не на існування, бо це дуже клопітно й шкідливо для усіх нас...
    Життя - це шлях, який приносить втіху, відкриває можливості та дає шанс проявити себе. А не те, що ми уявляємо під словом життя. Це - інше...

    16.01.11р. (16:25)









  • Наснилось сьогодні…

  • Євпаторійська прогулянка (багато літер)



  • Социальные сети

    Рубрики

    Последние записи