Ноя
11

Очень красивые стихи…




  • «A l.»

  • Безымянный 23675


  • Ліна КОСТЕНКО

    * * *

    Двори стоять у хуртовині айстр.
    Яка рожева й синя хуртовина!
    Але чому я думаю про Вас?
    Я Вас давно забути вже повинна.
    Це так природно – відстані і час.
    Я вже забула. Не моя провина, –
    то музика нагадує про Вас,
    то раптом ця осіння хуртовина.
    Це так природно – музика і час,
    і Ваша скрізь присутність невловима.
    Двори стоять у хуртовині айстр.
    Яка сумна й красива хуртовина!

    ***

    Красива осінь вишиває клени
    Червоним, жовтим, срібним, золотим.
    А листя просить: – Виший нас зеленим!
    Ми ще побудем, ще не облетим.

    А листя просить: – Дай нам тої втіхи!
    Сади прекрасні, роси – як вино.
    Ворони п'ють надкльовані горіхи.
    А що їм, чорним? Чорним все одно.

    ***

     

    Не треба класти руку на плече.
    Цей рух доречний, може, тільки в танці.
    Довіра — звір полоханий, втече.
    Він любить тиху паморозь дистанцій.

    Він любить час. Хвилини. Дні. Роки.
    Він дивний звір, він любить навіть муку.
    Він любить навіть відстань і розлуку.
    Але не любить на плечі руки.

    У цих садах, в сонатах солов’їв,
    Він чує тихі кроки браконьєра.
    Він пастки жде від погляду, від слів,
    І цей спектакль йому вже не прем’єра.

    Душі людської туго і тайго!
    Це гарний звір, без нього зле живеться.
    Але не треба кликати його.
    Він прийде сам і вже не відсахнеться.

    ***
    Страшні слова, коли вони мовчать,
    коли вони зненацька причаїлись,
    коли не знаєш, з чого їх почать,
    бо всі слова були уже чиїмись.

    Хтось ними плакав, мучивсь, болів,
    із них почав і ними ж і завершив.
    Людей мільярди і мільярди слів,
    а ти їх маєш вимовити вперше!

    Все повторялось: і краса, й потворність.
    Усе було: асфальти й спориші.
    Поезія - це завжди неповторність,
    якийсь безсмертний дотик до душі.

    * * *

    Вечірнє сонце, дякую за день!
    Вечірнє сонце, дякую за втому.
    За тих лісів просвітлений Едем
    і за волошку в житі золотому.
    За твій світанок, і за твій зеніт,
    і за мої обпечені зеніти.
    За те, що завтра хоче зеленіть,
    за те, що вчора встигло оддзвеніти.
    За небо в небі, за дитячий сміх.
    За те, що можу, і за те, що мушу.
    Вечірнє сонце, дякую за всіх,
    котрі нічим не осквернили душу.
    За те, що завтра жде своїх натхнень.
    Що десь у світі кров ще не пролито.
    Вечірнє сонце, дякую за день,
    за цю потребу слова, як молитви.
























































  • «A l.»

  • Безымянный 23675



  • Социальные сети

    Рубрики

    Последние записи