Ноя
11

Шкільна освіта (з блогу Безліч)




  • I have a dream

  • Самая полная коллекция исторической статистики России-СССР.


  • Не так давно відгримів черговий день вчителя, і поки до наступного ще далеченько, вирішив я згадати мовчазним письмовим словом шкільну освіту в Україні.
    Оскільки я витратив на неї 10 років власного життя, які могли б стати кращими, то я маю, що сказати.
    Коли я після етапу шкільного виховання потрапив до універу, то з вуст одного лектора почув фразу, над якою замислився не на жарт«Університет потрібен не для того, щоб ви тут чомусь навчилися, а для того, щоб ви навчилися навчатися».
    І подумав я тоді, якщо вища освіта за п’ять років навчає, як навчатися, тоді що зі мною робили десять шкільних років?
    Ось і розберемося. Я швиденько перебрав у голові усе корисне, чому навчився у школі і прийшов до висновку, що корисного могло б бути і більше.
    По-перше, навчатися ні у школі, ні у вищому навчальному закладі мене так і не навчили. Згоден, інформації до моєї голови пхали досхочу, потрібної і непотрібної або такої, котра раптом та й згодиться (на щастя я чинив розумно і більшість її пропускав повз вуха), проте про жодні методики, як це все діло в голівоньці умістити, ніхто жодним словом і не обмовився. Жодних вправ з розвитку пам’яті або швидкочитання, жодних навчальних ігор, лише сухе шурхотіння сторінками підручників. Ну так, нам казали – вчить багато віршів, буде башка здорова пам’ять хорошою. Але я досі сумніваюся, що вивчення «Бородіно» напам’ять мало на мене якийсь позитивний вплив, окрім безсонної ночі і стресу. А ще ж згадайте, день чи два той дурний вірш вчиш, ботаниш по повній, а потім виходиш перед вчителем і купою простягнутих до тебе очей, щось під ніс собі мимриш, половину забуваєш, отримуєш за всі потуги криву трійку і покарання від батьків. І це дитина ще з несформованою до кінця психікою, якій з плеча гатять по тій психіці сокирою. Правда радісно?

    Так, школа частково причетна до того, що я навчився читати, писати і рахувати. Тепер чого ж я там не навчився, а непогано було б: ораторській майстерності (і взагалі якимсь навичкам комунікації), сліпому методу набору на клавіатурі (в деяких західних країнах це входить до обов’язкової шкільної програми), написанню творів (не шаблонно-затертій посередності, а нормальному висловлюванню власних думок), іноземній мові (вони намагалися, в них не вийшло, значить вони не впоралися), фехтуванню (жарт, хоча…).
    Тепер згадаю те, чого мене все ж вчили. Не буду зупинятися на історії чи географії, де параграфи між собою не мають жодного зв’язку і забуваються на другий день. Візьму те, що закарбувалося в пам’ятіі сформувало світогляд, місцями досить хибний.
    Почнемо з простого. Як ви уявляєте собі атом? Ядро, що складається з протонів і нейтронів, а навколо цього щастя кружляють орбітами зграйка електронів. А далі як в анекдоті – а між ядром і електронами повітря :) Так от, усе так, і ядро є, і електрони присутні, от тільки (це якщо вірити квантовій фізиці, а не шкільним підручникам з пропагандою моделі Бора-Резенфорда 1911 року) рухаються електрони не чіткою траєкторією. В будь-який момент електрони можуть перебувати будь в якому місці атома. Орбіталі ж – це вигадані умовні зони, імовірність перебування електрону в яких складає 90% . От така несправедливість, я сам був в шоці.

    Біологія наука складна, тому, якщо її трохи спростити ніхто не стане сперечатися. Отже, як зараз пам’ятаю шкільний підручник з біології і розмальований кольоровими смужками людський язик за зонами сприйняття смаку. Так от, жодних зон не існує. Смакові рецептори справді бувають різні, чутливість їх до гіркого, солодкого, кислого чи солоного теж різна, проте поділу на секції не існує.
    Не всьому, що схвалене міністерством освіти варто довіряти.

    Ще я десь чув, що школа готує до великого дорослого життя. Без перебільшення цікаве твердження. Уявіть собі семирічну дитину, без жодних знань з психології поведінки у групі, яку по вуха занурюють у соціумне багно, і примусово змушують адаптуватися до штучно створеного колективу з трьох десятків індивідів і незнайомою тіткою на чолі, що з якогось дива називає себе другою мамою. І це ще пощастить, якщо тітка виявиться адекватною, а не психічно нездоровою істеричкою, що ненавидить дітлахів. Ви не думайте, я не маю до школи жодних претензій, поки я в ній варився, мені все там подобалося, це лишень зараз чогось подумалося… Тепер поставлю питання, як який-небудь гуру з психологічних тренінгів: що може дати школяреві неуспішна людина з мізерною зарплатою і заниженою самооцінкою, окрім власних комплексів?
    Питання риторичне, відповідати не буду, але і його цілком вистачить, щоб ви зі мною не погодилися, дехто навіть у брутальній формі. Справді, серед вчителів часто трапляються дуже добрі люди (хоча, як і загалом серед людей).
    Можливо, винні не вчителі, а учні? Іноді до мене доходить відлуння, що сучасна молодь нестерпна. Питання не нове, про нього ще давньогрецькі філософи згадували. Це традиція така, вважати, що власне покоління було кращим і культурнішим за теперішню молодь. Однак особливо багато нарікань з’явилося на безконтрольність саме пострадянських школярів незалежної України. Авторитет вчителя не поважають, шкільними дисциплінами не цікавляться, мобільними телефонами на уроках граються . Вибачайте, але якщо ваш авторитет дутий і ґрунтується лише на язичницьких уявленнях, що вчитель – це свята, виняткова людина, котра знає грамоту, і якій людсьво по надгробок завдячуємо. Якщо те що і як ви викладаєте – це нецікава маячня, від якої лише на сон тягне, то чого тут чекати від нормальної живої незадуреної байками про піонерів і щасливе соціалістичне майбутнє дитини?
    Може краще застарілі методи виховання переглянути, ніж на дітей бочку котити. Хоча з дітьми тут легше, вони відсидять свої десять (а зараз вже трохи більше), підуть зі школи і забудуть усі «радощі» початково-середньої освіти.













  • I have a dream

  • Самая полная коллекция исторической статистики России-СССР.



  • Социальные сети

    Рубрики

    Последние записи