Ноя
11

Тернопільщина рафінована




  • Безымянный 27625

  • Безымянный 6685



  • Частина перша. Основна

    Тернопіль зустрів нас... неграми! Так-так, стільки всього цікавого відбулось, хвилюючого, радісного, образливого, а мені досі спокою не дають оті темношкірі. Прям «Поліське літо з фольклором» з вікна автобуса. А загалом тернопільчани – люди привітні, не згадаю поганого слова чи погляду в свою адресу.
    Хоча, не слід забувати про водіїв. О, тернопільські маршрутівки... Після поїздки до міста Лева залишилось якесь пусте місце в пам’яті там, де мали б бути львівські шофери. Натомість, цими вихідними без цікавинок не обходився жоден переїзд. Що вже казати про дороги, по яким навіть пішки ходити страшно – такого кошмару навіть в Луцьку немає.
    Дороги перезавантажені, більшість з одностороннім рухом, автобусів малувато. А ще у них на зупинках брехунці. Вони харять.
    Тепер про приємне: порадував Тернопіль своїм ставком у центрі міста. Був такий Ян Тарновський, поставив дамбу на річці Серет, побудував замок і заснував місто. А щодо сьогодення, стан водойми бажав би кращого, що не дивно для великих населених пунктів, — дно щільно вкрите сміттям, вода залита сцьохами, а на поверхні ростуть всякі зелені штуки. Вздовж берегів можна зустріти багато рибалок, які сподіваються, що там щось залишилось з тих часів, коли у водоймі розводили цінні види риб. А найбільше сподобалась величезна кількість зелені. На озері виділяються острівці з альтанками, поряд простягається парк і високим каскадом підіймається гарнющий газон – такі собі сходинки із трави, на яких активно і часто відпочиває молодь. Я аж заздрю тернопільчанам. Подумалось мені, що добре було б у своєму місті мати багато водички (тут даються взнаки прогулянки берегами Дніпра у Києві та Дніпропетровську), як-не-як заворожує. Та і розваг для жителів і гостей було б більше (на вищезгаданому ставку свої послуги пропонують теплохід «Герой танцоров» і парусний човен «Світлана»).
    Центр міста досить непоганий, як на мене. Подобається відсутність присмаку мегаполісу, просторі алеї, фонтани, майдани з пам’ятниками. Були здивовані, коли прогулюючись бульваром Шевченка почули щось на подобі радіоп’єси, що лунала з гучномовців. Пам’ятник Соломії Крушельницькій тонко натякнув, що це пов’язано з відомою оперною співачкою.
    Все це дуже мило, але є в мені ще дух патріотизму, і він бурно прокинувся, коли мені показали псевдо-замок Тарновського. «Псевдо», бо мені язик не повертається назвати фортецею велику споруду, яку відбудували/відреставрували так, що дітям замка Любарта вона більш нагадує велику коробку.
    П.С. Тільки приїхавши додому до мене дійшло, що назва Микулинецького пива «Тернове поле» - ні що інше, як Тернополля (себто Тернопіль).


    Частина друга. Коротка

    Збараж зустрів нас камінням. Просто вбили вказівники, які заплутували і так нелегку спекотну дорогу до замку, проте довгі очікування закінчились приємною прогулянкою прохолодними коридорами. Зі Збаразьким замком пов’язана велика кількість гучних імен: Вишневецький, Хмельницький, Богун, Морозенко, Мазепа... Тому і вигляд у фортеці дещо величний, особливої помпезності їй надають прапори, що вінчають її вхід. Всередині для відвідувачів відкриті каземати, де влаштовані виставки різного роду: від витоків трипілля до зброярського мистецтва і дерев’яних скульптур Пінзеля. Приємно, що на таку велику територію було поставлено всього два охоронця, приміщеннями можна вільно гуляти, але при тому все дуже доглянуте. У самому палаці можна зустріти старовинні меблі, рукописні святі писання, шикарні дзеркала і величезні картини, проте радості від того мало. Справа в тому, що Збаразький замок був не один раз спалений і вщент розібраний турками-татарами, тож від автентичності не лишилось і сліду, а всі експонати музею привезені з інших місць. Отак і стоїть фортеця — тілом, але не душею.


    Частина третя. Дощова

    Кременець зустрів нас спекою, а провів грозою. З самого початку подорожі в гори ми розуміли, що часу вкрай мало, тому поспішили побачити хоча б одну пам’ятку, а саме Кременецький замок. Дивно, що з XIII (!) століття залишились хоча б руїни; стіни цієї споруди пам’ятають і Батия, і Любарта, і Кривоноса.
    Поки їхали до невеличкої автостанції встигли помітити найвищу з Кременецьких гір – Бону, яку і вінчав наш кінцевий пункт. Та, не так близько все виявилось. У місцевій крамничці нам повідомили, що до замку приблизно 3 км, а на попутні автівки нам теж не пощастило, тож рушили пішки. Найперше в очі кинулися старі вивіски, неповторного пострадянського дизайну — загалом місто мало чим нагадує Галичину, навіть перед неймовірної краси собором побудували меморіал з усіма його витікаючими. Бруківкою йти вгору було не надто легко, але насунулись хмари, і їх погрози ми сприйняли як мотив для відшукування свого другого дихання. Нагорі панував дух популярної пам’ятки міста: автобус привіз розбишак-школярів на екскурсію, під брамою фотографувались наречені, а всюди де попало — їхні гості. Проте, скоро всі розбіглись, злякавшись перших проявів дощу, а ми встигли насолодитись красою грози і блискавок з такої висоти.


    І спеціально для [info]anastasia_brain Родіна тібя нє забудєт:















  • Безымянный 27625

  • Безымянный 6685



  • Социальные сети

    Рубрики

    Последние записи